Підпал храму УПЦ, або Ще раз про «вільні переходи» до ПЦУ
Наприкінці вересня прихильники ПЦУ спалили храм УПЦ на Волині. Як пов'язаний цей підпал і міф про «вільні переходи» з УПЦ до ПЦУ?
Шок не лише з приводу явного підпалу храму, і не лише тому, що подібні речі не вписуються у світогляд будь-якої нормальної людини, а й тому, що цей спалений храм було збудовано громадою, яка вже пережила труднощі.
Справа в тому, що у 2019 році представники ПЦУ відібрали у віруючих УПЦ села Старі Кошари храм на честь апостола і євангеліста Іоанна Богослова. Відібрали, символічно обравши для свого вчинку Велику Середу – день, коли Іуда зрадив Христа.
Саме з цієї причини ми вважаємо, що теперішній підпал нового храму – це не просто кримінальний злочин, а потужний символ переслідувань, з якими стикаються віруючі УПЦ.
Гонінь немає?
Сьогодні з вуст противників УПЦ ми майже постійно чуємо про те, що жодних переслідувань на Церкву в Україні немає. Більше того, голова департаменту релігії Віктор Єленський неодноразово заявляв, що рівень релігійної свободи в Україні – чи не найвищий у Європі.
Однак той факт, що храм у Старих Кошарах був навмисно спалений, має стати червоним прапором для всіх, хто стверджує, що ніяких переслідувань УПЦ немає.
Релігійна громада, яка вже втратила один храм, об'єдналася і змогла збудувати новий. Здавалося б, що всі вороги Церкви повинні заспокоїтися: адже вони домоглися свого, відібравши храм. Однак не тут було. Протоієрей Андрій Хомич, настоятель громади УПЦ, повідомив, що підозрюваний у підпалі довгий час загрожував священнику та парафіянам. Незважаючи на те, що віруючі попереджали владу і надавали докази загроз, що надходять, реакції від правоохоронних органів не було. В результаті храм УПЦ на честь Покрови Божої Матері спалили...
Саме тому ми вважаємо, що цей підпал не можна розглядати як окремий інцидент. Ні, він вшитий у канву ширшої проблеми: парафіяни УПЦ не можуть вважати, що щодо них діють закони чи Конституція України. Так само, як проти них не діють норми демократії чи міжнародного права. І скільки б прихильники ПЦУ не стверджували, що віруючі вільно переходять в їхню юрисдикцію, правда зовсім інша.
Міф про вільні переходи
Представники ПЦУ часто стверджують, що віруючі УПЦ вільно обирають вступ до лав організації Думенка, яка отримала легалізацію у 2018 році.
Ми дуже часто чуємо, що ніхто нікого не змушує змінювати юрисдикцію, що всі переходи ґрунтуються на виборному праві та залежать виключно від бажання представників громади перейти до ПЦУ.
Ми бачимо, як проводяться «збори» та «голосування», на яких групи людей ухвалюють «природне рішення» приєднатися до «національної» церкви. Згодом у ЗМІ з'являється інформація, що релігійна громада «виявила бажання» перейти до ПЦУ, найчастіше без священника УПЦ.
І в людини, яка погано знайома з українською реальністю, може скластися думка, що все так і є – жодних гонінь, тиску, загроз, фальсифікації документів немає, а є одна суцільна демократія та «воля громади». Але події у Старих Кошарах малюють іншу картину.
Православні християни цього села переходити до ПЦУ не хотіли. Від слова «взагалі». Але давайте на секунду припустимо, що якась частина громади вирішила все ж таки піти на цей крок, і храм відібрали майже законно. Допустимо. Що ми бачимо далі?
Інша частина, а саме ті, хто переходити відмовився, залишилися вірними своїй Церкві. Вони не піддалися зовнішньому тиску, не побоялися погроз і звинувачень у «служінні Москві»; вони просто збудували новий храм.
Проте представники Думенка, чудово розуміючи, що новий храм «перевести» до ПЦУ вже не вийде (не можуть ті, хто його будував, раптом теж захотіти до Сергія Петровича), вирішили просто його спалити. Про що це каже?
По-перше, про те, що «переходи» до ПЦУ не такі вільні, як їх зображають.
По-друге, навіть якщо частина громади УПЦ вирішить нікуди не йти, їм спокійно жити не дадуть. Люди житимуть із постійними погрозами на свою адресу, побоюючись нападів і зіштовхуючись із відкритим насильством.
І саме ці речі чітко свідчать, що багатьом громадам УПЦ в Україні немає реальної свободи вибору – ти або «переходиш», або тебе спалять. Третього не дано.
Якби перехід до ПЦУ був справді вільним, не було б потреби в насильстві. Однак ми бачимо протилежне: перебування в УПЦ в атмосфері насильства та ненависті вимагає великої мужності, оскільки тим, хто обирає це рішення, не дають спокою.
Висновки
Про які ж «вільні переходи» можна говорити в цьому випадку? Хіба можна назвати «вільним» рішення людини, якій ломом відбивають пальці (як при захопленні храму УПЦ в Юрківцях), чи коли людині ламають ноги (як при захопленні храму УПЦ у Носівці), чи коли їй ламають ніс (як зламали священнику УПЦ в Тульчинській єпархії), або коли взагалі перерізають горло (як священнику УПЦ у Вінниці)?
Хіба можна говорити про «вільний перехід» громади УПЦ до ПЦУ, якщо для реалізації цієї «свободи» використовують ломи, кувалди, болгарки та таран, а коли, навіть втративши храм, громада вирішує залишитися в УПЦ і будувати новий – їх просто спалюють? У чому саме тут проявляється «свобода»? Ми дамо відповідь на це питання.
«Свобода» тут у тому, що деяким дозволено все, а іншим нічого. Що деякі жителі України – це громадяни, натомість інші – люди другого сорту. У тому, що люди, які називають себе християнами, але захоплюють і спалюють храми, абсолютно вільно відмовляються від Христа.
