Розформована через «нечисленність» єпархія ПЦУ та народна підтримка
Скасувавши Ужгородсько-Хустську єпархію, ПЦУ вперше сама визнала, що її структура роками існує майже без пастви.
19 листопада 2026 року синод ПЦУ скасував Ужгородсько-Хустську єпархію, посилаючись на те, що в подальшому існуванні окремої єпархії «немає церковної доцільності»: вона, за формулюванням синоду, «є нечисленною». Це сталося через шість з половиною тижнів після того, як суд виніс вирок її колишньому керуючому, «єпископу» Кирилу Михайлюку, за видачу документів про «священний сан» 291 військовозобов'язаному. Майже вісім років ця єпархія значилася у складі ПЦУ, мала «архієрея» та управління, і за весь цей час її нечисленність нікому не заважала. Звідси питання, що стосується вже не Закарпаття, а всієї структури: скільки в ній ще єпархій, парафій і клириків, які існують переважно у звітах?
Що саме визнав синод
Ужгородсько-Хустська єпархія увійшла до ПЦУ в день її створення, 15 грудня 2018 року. «Єпископ» Кирило Михайлюк очолював її з 2014 року, спочатку у складі УАПЦ. 13 листопада 2025 року, коли про справу стало відомо, синод ПЦУ відсторонив його від управління на час розслідування та створив комісію для вивчення стану справ у єпархії. 2 лютого 2026 року синод ПЦУ звільнив Михайлюка з кафедри. А 19 листопада 2026 року синод і зовсім розформував єпархію, бо вона нечисленна.
Цифр при цьому не названо. Скільки в єпархії парафій, скільки «священників» і скільки парафіян, синод ПЦУ не повідомив ні у 2018 році, ні у 2025-му, ні тепер. Зате відомо інше: за вироком суду, з червня 2023 до листопада 2025 року від імені цієї єпархії документи про «священний сан» отримала 291 людина. Єпархія, яку її власне керівництво вважає надто малою, щоб існувати, за два з половиною роки «виробила» майже три сотні «дияконів».
Послідовність подій показова. Нечисленність єпархії не була новиною: парафії не зникають за шість тижнів. Новиною стали кримінальна справа та вирок. Поки справи не було, єпархія значилася у списках нарівні з іншими, її храми та клірики входили до загальної статистики єпархій ПЦУ. Питання про доцільність виникло лише тоді, коли єпархією зацікавилися слідчі, а відповідь на нього пролунала тільки після того, як про неї заговорили в суді.
Що ПЦУ говорить про себе
Публічний образ ПЦУ будується на трьох твердженнях:
- до неї безперервно приєднуються нові громади,
- вона вже найбільша в країні,
- її підтримує більшість українців.
Про «переходи» з УПЦ Думенко говорить як про процес, який уже незворотний, і називає цифру понад дві тисячі громад. Голова Державної служби з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський через рік говорить про 1900 громад, які нібито перейшли до ПЦУ з 2018 року.
Проте на сьогодні сам процес «переходів» майже зупинився: на Волині, за даними обласної адміністрації, за весь 2025 рік перейшли чотири громади, і сплеску найближчим часом там не очікують. Більше того, українські ЗМІ пишуть про різке падіння кількості переходів у Хмельницькій, Київській та Волинській областях.
Про розмір структури Думенко говорить по-різному. На «архієрейському соборі» в липні 2026 року голова ПЦУ заявив про 9200 громад. Але через кілька місяців їх раптом стало в нього суттєво менше. У різних коментарях за жовтень 2026-го в Думенка може бути то понад 9000 парафій, то близько 8500.
Різниця між 9200 і 8500 — чимала, 700 громад. Складається враження, що голова ПЦУ називає цифри зі стелі.
Державна статистика станом на 1 січня 2026 року дає 8547 громад ПЦУ, з яких юридичними особами є 7295, тоді як в Української Православної Церкви громад 9550.
Іншими словами, і після майже восьми років «переходів», і після закону, прямо спрямованого проти УПЦ, ПЦУ за кількістю громад залишається другою.
З опитуваннями справа ще складніша. За даними Київського міжнародного інституту соціології, восени 2025 року до ПЦУ себе віднесли 50 відсотків респондентів. У групи «Рейтинг» у травні 2026 року таких виявилося 22 відсотки, при тому що ще 26 відсотків назвали себе православними без зазначення конфесії. Різниця більш ніж удвічі пояснюється формулюванням. Опитування вимірює те, яку назву людина готова вимовити в розмові з інтерв’юером, але не те, скільки людей стоїть у храмі в неділю, і тим більше не те, чи є в цьому храмі священник.
Три єпархії на півсотні парафій
Закарпаття дозволяє звірити заяви з цифрами. До 19 листопада у ПЦУ в цій області було три єпархії. Мукачівсько-Карпатська єпархія у власному звіті за 2025 рік зазначила 23 парафії та 39 «священнослужителів», включно з шістьма дияконами.
У Закарпатській єпархії, за даними української Вікіпедії, 32 парафії та 22 «священнослужителі».
Третя, Ужгородсько-Хустська, визнана нечисленною навіть на цьому тлі. Дві єпархії, які визнано достатньо великими, щоб існувати далі, разом налічують 55 парафій і 61 клірика.
Для порівняння: в Української Православної Церкви в тій самій області дві єпархії, і в них, за даними тієї самої Вікіпедії, 271 і 242 парафії. Тобто у двох єпархіях ПЦУ, за якими є дані, у середньому менше трьох десятків парафій, а в єпархіях УПЦ — більше двохсот п’ятдесяти.
Скажімо простіше: дві єпархії УПЦ на Закарпатті мають майже вдесятеро більше парафій, ніж дві єпархії ПЦУ.
Тепер до цих цифр потрібно додати число з вироку. Михайлюк видав 291 документ про «священний сан», тобто майже вп'ятеро більше, ніж увесь клір двох сусідніх єпархій ПЦУ, разом узятих. Якби ці люди справді були дияконами, Ужгородсько-Хустська єпархія ПЦУ виявилася б за кількістю «духовенства» найбільшою в області серед структур ПЦУ, і називати її нечисленною було б неможливо. Проте синод назвав її саме так, а отже, сам виходить із того, що цих клириків насправді не існує. Залишається зрозуміти, чи значилися вони у звітах єпархії та в загальному підрахунку «духовенства» ПЦУ ті два з половиною роки, поки документи діяли.
Арифметика громад і священників
Закарпатський випадок можна було б вважати винятком, якби загальна статистика ПЦУ виглядала інакше. Але вся проблема в тому, що вона виглядає так само.
За даними українських журналістів, наприкінці 2024 року в ПЦУ було трохи більше ніж 4,5 тисячі священників на 8,3 тисячі парафій, а голова державної служби Віктор Єленський пояснював це тим, що громади часто переходять з УПЦ до ПЦУ без священника. Сам Думенко на «архієрейському соборі» ПЦУ 2026 року називав 6000 клириків на 9200. За першим підрахунком на сто громад припадає 54 «священники», за другим — 65 «священнослужителів» разом із «дияконами», які самі «літургію» не звершують. Регіональні дані дають ту саму картину: у Хмельницькій єпархії ПЦУ, за словами її ж представника, понад 500 парафій і близько 220 клириків, тож на одного клірика припадає два або три храми.
З цього випливає простий висновок. Кілька тисяч громад ПЦУ не мають власного «священника». Частину з них обслуговує клірик, що приїздить, а частина існує як запис у реєстрі й замок на дверях храму. Скільки тих і скільки інших, не повідомляє ні ПЦУ, ні держава. До цього потрібно додати, що 1252 громади з 8547 взагалі не мають статусу юридичної особи. Оскільки з реєстрацією у ПЦУ жодних проблем немає, логічно припустити, що ці 1252 насправді не існують, що це «потьомкінські села».
На цьому тлі число 291 — стільки документів про «священний сан» видав «єпископ» Кирило — набуває іншого масштабу.
Воно становить понад п'ять відсотків від усього «духовенства» ПЦУ, якщо вважати, що його 6 тисяч (цифра Думенка на «архієрейському соборі» ПЦУ 2026 року). Тобто на кожні 20 її «священнослужителів» припадає один документ, виданий за закарпатською схемою. І це підсумок роботи однієї єпархії, до того ж такої, яку синод визнав надто нечисленною. Що відбувається в інших, більших єпархіях, ми не знаємо: публічних перевірок там не було.
На чому тримається структура
Відповідь на питання, чому єпархія майже без пастви могла існувати майже вісім років, лежить за межами церковного життя. ПЦУ існує в умовах, яких немає в жодної іншої конфесії країни.
Закон № 3894-IX, ухвалений у 2024 році, спрямований проти її головного конкурента, тобто проти УПЦ. Бронювання духовенства влаштоване так, що релігійні організації УПЦ не можуть бути визнані критично важливими, а їхні священники не можуть отримати бронь, про що неодноразово заявляв Єленський. Тим самим належність до ПЦУ або до іншої визнаної конфесії стала для чоловіка призовного віку умовою законного бронювання від мобілізації, а належність до УПЦ такої можливості не дає.
За цих умов посвідчення клірика ПЦУ набуло ціни, яку у справі «єпископа» Кирила суд встановив у доларах. Закарпатська схема стала можливою не всупереч системі, а завдяки їй: вона продавала те, що держава дає одній церковній структурі й у чому відмовляє іншій.
Що буває, коли підтримка закінчується
У церковних структур, створених за участі держави, в історії ХХ століття є відома доля. Оновленська церква, яку за назвою однієї з її груп часто називали «Живою церквою», з’явилася в 1922 році, і в першій половині 1920-х років їй підпорядковувалося понад половину єпископату та парафій. Її статистика була вражаючою саме доти, доки влада бачила в ній користь. У вересні 1943 року держава визнала лише Патріаршу Церкву, і до березня 1946 року оновленство перестало існувати. Її архієреї та парафії за два з невеликим роки перейшли до Патріаршої Церкви, і самостійної пастви, заради якої структуру варто було б зберігати, в неї не виявилося.
Другий приклад ближчий. Перед створенням ПЦУ в грудні 2018 року УПЦ Київського патріархату оголосила про самоліквідацію, її громади увійшли до нової структури, а спроба Філарета Денисенка відновити її закінчилася судовим рішенням про ліквідацію УПЦ КП. На момент смерті Денисенка 20 березня 2026 року за цією назвою залишалося кілька «архієреїв» без державної реєстрації. Сьогодні ця організація дедалі більше маргіналізується, збираючи у своїх лавах тих, хто був вигнаний з інших Церков. Тобто структура, що існувала з 1992 року, втратила майже все, коли підтримка влади перейшла до нової організації.
Висновок
Скасування Ужгородсько-Хустської єпархії важливе не тим, що на Закарпатті стало на одну адміністративну одиницю менше. Важливе інше: у ПЦУ вперше самі сказали про власну єпархію те, що досі говорили лише критики, – вона настільки нечисленна, що її існування позбавлене сенсу. І сказали це не за підсумками річної роботи комісії, а лише після вироку суду. Без цього вироку єпархія, судячи з усього, й сьогодні значилася б у складі ПЦУ.
Звідси три запитання, на які в ПЦУ та в державної служби є дані, але немає оприлюднених відповідей.
Скільки парафій, священників і парафіян було в скасованій єпархії та скільки їх у кожній з решти? Скільки громад у ПЦУ - 8500 чи 9200? Скільки з них мають постійного священника й регулярне богослужіння? І скільки людей, які отримали бронь як клірики ПЦУ, дійсно служать у сані «священника», а не просто числяться в клірі цієї організації?
Поки цих відповідей немає, заяви про всенародну підтримку мало що важать. А структура, яка тримається на прихильності влади, проіснує рівно стільки, скільки ця прихильність триватиме. Історія оновленства та Київського патріархату показує, що кінець може настати дуже швидко.
