Останнє попередження? Що насправді було сказано Епіфанію на Фанарі
Промова Патріарха Варфоломія 6 січня 2026 року – це перше публічне попередження для Сергія Петровича. І, можливо, останнє.
6 січня 2026 року, у свято Богоявлення, на Фанарі відбулася подія, яку багато хто міг би вважати рутинною, – спільне богослужіння Патріарха Константинопольського Варфоломія з главою ПЦУ Епіфанієм Думенком. Але саме цього дня Патріарх Варфоломій виголосив у стінах Патріаршого храму слово, яке за дипломатичними формулюваннями приховувало значно більше, ніж просто привітання. Це було застереження для Думенка. Можливо – останнє.
Щоб зрозуміти всю глибину сказаного, потрібно навчитися читати між рядків церковної грецької дипломатії. Наприклад, коли Патріарх говорить про «радикальні заходи», яких слід уникати, він має на увазі конкретні храми, конкретні побиття, конкретні захоплення. Коли ж він закликає державні органи «утримуватися від втручання у внутрішні церковні справи», це не абстрактний заклик до світськості – це реакція на те, що відбувається в Україні тут і тепер.
Але почати слід із найболючішого для ПЦУ моменту цієї промови.
Проблема хіротоній: визнання через замовчування
За словами Патріарха Варфоломія, «висувана нібито проблема дійсності хіротоній тих, хто вийшов із розколів, є приводом і завуальованою відмовкою від відмови у здійсненні ієрократичної прерогативи Архієпископа Константинопольського, що вичерпується жертвами й трудами».
«Проблема відновлення і доповнення відсутнього без будь-якого літургійного чину для тих, хто вийшов із розколів, історично вирішується достатністю однієї таїнственно діючої у священному співслужінні благодаті, на зразок “тайносовершальної молитви” (μυστικωτέρας εὐχῆς – Ред.)», – заявив Патріарх Варфоломій, намагаючись пояснити, чому Константинополь усе ж таки не вирішує питання дійсності священничих рукоположень у ПЦУ.
Заявляючи це, Патріарх Варфоломій посилається на праці двох грецьких богословів – єпископа Василія Смирнського (ХІХ ст.) та Григорія Франґакіса (нашого сучасника), які досліджували питання хіротоній розкольників, однак їхні аргументи не є переконливими для більшості Помісних Церков.
З іншого боку, цим твердженням Фанар фактично визнає, що проблема з хіротоніями існує. Але вирішувати її він не збирається.
Варто нагадати, що в церковному праві існує чіткий механізм прийняття кліриків, які вийшли з розколу. Також історія Церкви знає чимало прикладів, коли через спеціальні чинопослідування доповнювалася благодать священства. Більше того, самі фанаріоти перерукополагали українських розкольників з УАПЦ у США.
Так, у 1995 році Константин (Баган) і очолювана ним розкольницька структура подали прохання до Синоду Константинопольського Патріархату про прийняття їх під омофор Патріарха Варфоломія. 12 березня 1995 року Синод Константинопольської Церкви задовольнив це прохання. Після цього відбулося перерукоположення ієрархів і духовенства колишньої «митрополії» УАПЦ у США, яке, однак, пройшло без розголосу. Константин (Баган) після цього отримав титул митрополита Іринопольського і був поставлений на чолі автономної митрополії Константинопольського Патріархату в США.
Проте, звертаючись до Думенка, Патріарх Варфоломій пропонує зовсім інший шлях – просто «співслужити разом». Тобто де-факто він прямо пропонує ігнорувати канонічні проблеми. Без сумніву, це не розв’язання проблеми, а спроба її замовчати.
Показово також, що Патріарх Варфоломій чи не вперше заговорив про це відкрито. Раніше він ретельно оминав цю тему мовчанням. Тепер же – раптово – визнає: «Так, проблема є, але ми її не вирішимо». Чому? Тому що будь-яке рішення – чи то канонічне визнання хіротоній дійсними, чи перерукоположення розкольників (фактично – перша хіротонія) – породить нові проблеми.
З одного боку, проголошення їхніх хіротоній канонічно дійсними та такими, що не викликають сумнівів, створить прецедент для інших розкольників, які зможуть апелювати до цього рішення Фанара (мовляв, якщо хіротонії Денисенка в стані анафеми є дійсними, то чому недійсні наші?). А це створить додаткові труднощі для самого Фанара. Адже в Греції є велика кількість кліриків, яких самі фанаріоти та греки вважають «старостильними розкольниками», не визнаючи їхніх хіротоній.
З іншого боку, перерукоположення кліриків ПЦУ фактично визнає, що протягом семи років ця структура існувала без канонічно рукоположених священників.
Тому Патріарх Варфоломій обирає третій шлях – містичний туман «благодаті у співслужінні». Це звучить не лише канонічно неспроможно, а й украй дивно. Адже на цій підставі можна було б вважати людину охрещеною лише тому, що вона (з якоїсь причини) причастилася. Або вважати Таїнство Причастя достатнім для прощення гріхів – без сповіді. Очевидно, що така позиція здатна спричинити справжній хаос у Православ’ї.
«Ми мовчали, але це не означає, що ми погоджувалися»
Ще одна ключова фраза з промови Патріарха Варфоломія звучить як зречення власної політики останніх років: «Якщо з нашого смиренного мовчання хтось склав враження, що в нас були інші, а не церковні мотиви щодо цієї проблеми, ми просимо прощення».
Це разюча заява. Сім років Константинополь мовчав, спостерігаючи за тим, що відбувається в Україні. Сім років представники ПЦУ захоплювали храми, били священників УПЦ, за підтримки держави витісняли вірян канонічної Церкви з їхніх храмів. І весь цей час Фанар нічого не говорив. Більше того – через Томос він легітимізував саме ПЦУ, надав їй канонічну основу й «прикриття» (яким клірики Думенка постійно користуються) для обґрунтування своїх дій.
І раптом Патріарх Варфоломій заявляє: «Не думайте, що наше мовчання означало згоду».
Але якщо не означало – чому ж не лунав голос Фанара? Чому Константинополь не зупиняв Думенка, коли той перетворював церковне життя в Україні на війну на знищення? Чому не було жодної офіційної заяви Фанара проти насильства, проти державного тиску, проти захоплень храмів?
Відповідь проста й неприємна: Фанар мовчав, бо йому було зручно мовчати. Поки ПЦУ набирала силу, поки за допомогою ломів і болгарок здійснювалися «переходи» храмів, поки здавалося, що проєкт «українська автокефалія» йде за планом, – Константинополю не потрібно було втручатися. Мовчання було тактичним вибором.
Але тепер щось змінилося. І Патріарх Варфоломій змушений дистанціюватися від методів, які він сім років мовчазно схвалював.
Діалог чи провал силового сценарію?
«Шукайте шляхів зближення з єпископами УПЦ через діалог», – закликає Варфоломій Епіфанія Думенка. Звернувся він і до архієреїв УПЦ: «Закликаємо шановану ієрархію Митрополита Онуфрія, що залишається в Україні, переглянути свою позицію. Закликаємо себе і одне одного до посиленої молитви насамперед про церковне умиротворення».
Звучить дуже красиво й навіть по-християнськи. Але що означає цей заклик на практиці?
По-перше, це означає, що на Фанарі зрозуміли: силовий сценарій не працює. Через сім років шаленного тиску УПЦ зламати не вдалося. Ба більше – вона зберегла свою ідентичність і свою канонічність, а план «перевести всю українську Православну Церкву під Константинополь» провалився.
По-друге, це спроба перекласти відповідальність за примирення на саму жертву агресії. Патріарх Варфоломій, маючи на увазі УПЦ, ніби каже: «Ідіть на діалог із тими, хто вас знищує». Про який діалог може йтися, коли одна сторона за допомогою влади захоплює сотні храмів, б’ючи вірян, а інша бореться за право на існування?
У цій ситуації слова Патріарха Варфоломія із закликом до діалогу означають звичайну легітимізацію захоплень. По суті, це переговори між переможцем і переможеним, де від останнього очікують капітуляції під виглядом «примирення».
По-третє – і це найцинічніше – цей заклик у певному сенсі створює алібі для Константинополя. Коли УПЦ (цілком передбачувано) відмовиться від «діалогу» на таких умовах, Фанар зможе сказати: «Ми пропонували мир, а вони відмовилися». Будь-яку відмову від «діалогу» використають для звинувачень у «нетерпимості», «бажанні служити Москві» тощо. А це створить ще кілька приводів для посилення тиску.
«Державі – не втручатися»
Ще один важливий тезис промови Варфоломія: «Рекомендуємо державним органам утримуватися від втручання у внутрішні церковні справи». Звучить правильно. Але де були ці слова раніше?
Де були ці слова, коли ухвалювався закон № 8371, який фактично забороняє діяльність УПЦ? Де були ці слова, коли держава масово відбирала храми УПЦ і передавала їх ПЦУ? Де були ці слова, коли силовики сльозогінним газом розганяли вірян, які захищали свої святині?
Сьогодні втручання держави у церковні справи в Україні досягло безпрецедентного масштабу. Це вже не просто тиск – це використання церковного розколу як інструмента державної політики. І все це відбувається за мовчазного схвалення Константинополя.
Тепер же, коли гоніння проти УПЦ набули форми відвертої релігійної чистки, Патріарх Варфоломій раптом просить державу «не втручатися». Але поставмо Патріархові запитання: а що буде, якщо держава не погодиться? Адже в образ «московської Церкви» вже вкладено надто багато, щоб так просто зупинити запущений маховик ненависті.
Чи відкличе Константинополь Томос ПЦУ? Ні. Чи перегляне він своє ставлення до тих політиків, які ініціюють гоніння, і припинить приймати їх на Фанарі? Навряд чи. Чи закличе до церковного суду над тими клириками ПЦУ, які організовували насильство? Також ні.
Зауважмо: ми назвали лише церковні методи впливу, які міг би застосувати Константинопольський Патріархат до тих, хто «втручається» у справи Церкви. Але навіть їх ніхто застосовувати не збирається. Тому слова Патріарха про те, що «держава не повинна втручатися», – це лише порожній звук.
Більше того, цей заклик створює алібі на майбутнє. Адже коли гоніння завершаться (а вони колись завершаться) і винні понесуть відповідальність перед законом, Патріарх Варфоломій зможе сказати: «Я не винен. Я просив не втручатися, я був проти насильства». При цьому він не зробив жодного реального кроку для захисту гнаних, обмежившись порожньою дипломатією, що свідчить про співучасть через бездіяльність.
Чому Варфоломій заговорив саме тепер
Щоб зрозуміти, чому Константинопольський Патріарх раптом вирішив публічно дистанціюватися від методів ПЦУ, слід поглянути на ширший контекст, що виходить за межі самої промови.
За даними джерел, близьких до Константинопольського Патріархату, на Фанарі вже давно невдоволені поведінкою Єпіфанія Думенка. Насильство, яке чинять парафіяни та клирики ПЦУ щодо УПЦ, формує вкрай негативну картину для Константинополя. Усередині Фанара дедалі частіше лунають розмови про можливу зміну глави ПЦУ, оскільки вважається, що він не впорався з покладеним на нього завданням.
Про яке саме завдання йдеться? Очевидно, не про завдання «знищити УПЦ будь-якою ціною». Завдання було іншим – створити в Україні об’єднану автокефальну Церкву під омофором Константинополя, яка стала б впливовим і шанованим інститутом. Церкву, що приваблювала б більшість вірян не силою, а авторитетом. Церкву, яка стала б прикладом «правильної» автокефалії під покровительством Фанара.
Натомість ПЦУ перетворилася на інструмент силового переділу церковної власності. Замість Євангелія ця структура спирається на адміністративний ресурс, а замість залучення вірян через проповідь і реальні справи – займається відбиранням храмів, часто із застосуванням сили. І все це відбувається на очах у всього православного світу.
Для Константинополя це однозначний провал. Підкреслимо: не просто невдача окремого проєкту, а підрив самої ідеї «фанаріотського першенства». Інші помісні Церкви дивляться на Україну і бачать, до чого призводить втручання Константинополя, до чого привів Томос і якими методами діють ті, кого він благословляє.
Цілком закономірно, що все це в сукупності створює серйозну проблему для майбутнього.
Якщо Фанар не дистанціюється від методів ПЦУ, він ризикує остаточно втратити довіру і навіть мінімальну повагу з боку тих помісних Церков, які бачать, що відбувається в Україні.
Саме тому, як нам видається, Патріарх Варфоломій обрав свято Богоявлення 2026 року, щоб публічно – хай і дуже «по-грецьки», дипломатично – сказати Думенку: «Ти зайшов надто далеко».
Для Єпіфанія слова глави Константинопольського Патріархату – це жорсткий сигнал. Уперше за сім років Патріарх Варфоломій публічно висловив невдоволення поведінкою ПЦУ. Уперше він прямо заявив, що «наше мовчання не означало згоди».
Показовою є й фраза глави Фанара: «Ми впевнені, що набутий вами досвід сприятиме знаходженню виходу і покаже, хто прагне миру, а хто – небажаної нетерпимості та смути». Ці слова чітко дають зрозуміти Думенку, що відтепер його оцінюватимуть. І якщо дії триватимуть у тому ж дусі, наслідки будуть цілком передбачуваними.
Так, «колишній священник ПЦУ» Ярослав Ясенець розповів, що після жорсткого захоплення Михайлівського кафедрального собору УПЦ в Черкасах Патріарх Варфоломій скликав Синод, на якому обговорювалася можливість відкликання Томоса. Константинополь повністю контролює структуру, яку сам створив, а отже Томос можна не лише дати, а й відкликати. Думенка можна не лише благословити, а й усунути. І хоча сьогодні Патріарх Варфоломій обіцяє не забирати Томос, ніхто не знає, що буде завтра.
Саме тому Єпіфаній Думенко опинився у складній ситуації. З одного боку, він спирається на підтримку української держави, яка бачить у ПЦУ інструмент боротьби з «московським впливом». З іншого – його легітимність повністю залежить від Константинополя. Якщо Фанар вирішить, що Думенко став проблемою, він знайде спосіб цю проблему розв’язати. Прецедентів більш ніж достатньо.
Отже, промова Патріарха Варфоломія 6 січня 2026 року – це перше публічне попередження для Сергія Петровича. А можливо – й останнє.
