Про канонічну свідомість ПЦУ, або «Ваша заборона недійсна»
Історія клірика ПЦУ, який відмовився підкоритися власному «єпископу», та інші приклади спонукають замислитися над канонічною свідомістю «духовенства» ПЦУ.
Клірик ПЦУ Юрій Матвєйцов отримав від свого «архієпископа» Германа Семанчука заборону в священнослужінні. Але замість того щоб підкоритися, він оголосив її «канонічно нікчемною», звинуватив архієрея в узурпації влади та повідомив, що продовжує служити як ні в чому не бувало.
«Повноваження благочинного та настоятеля храму залишаються чинними», – запевнив Матвєйцов своїх парафіян і додав, що в його храмі, як і раніше, звершуються і будуть звершуватися літургії, таїнства та треби.
Буває, що священники сперечаються з архієреями, буває, що архієреї ухвалюють несправедливі рішення, трапляються зловживання владою тощо. Але ось так просто взяти й заявити, що рішення «архієрея» нікчемне, – це вже свідчить про певний тип релігійної свідомості. Тим більше що в ПЦУ подібних історій вистачає.
«Єпископ» заборонив – «священник» не погодився
Матвєйцов звинуватив Семанчука в тому, що той узурпував владу, незаконно втручається в життя парафій, намагається захопити їхнє майно і навіть використовує загрозу мобілізації для тиску на неугодних священнослужителів.
Цілком допускаємо, що ці звинувачення можуть бути справедливими, але чи може «священник» на власний розсуд оголошувати рішення свого «архієрея» канонічно нікчемними? Навіть статут ПЦУ говорить про зовсім інше розуміння єпископської влади: єпархіальний архієрей очолює місцеву Церкву за спадкоємністю влади від святих апостолів, має повноту ієрархічної влади, призначає і звільняє священнослужителів та є першою інстанцією церковного суду.
Але справа навіть не в статуті ПЦУ. Підпорядкування пресвітерів своєму єпископу – один із фундаментальних принципів церковного устрою, що існує з перших століть християнства. Наприклад, священномученик Ігнатій Богоносець ще на початку II століття писав: «Без єпископа ніхто нічого не робіть, що стосується Церкви» (Послання до Смирнян), «Усі шануйте дияконів, як заповідь Ісуса Христа, а єпископа, як Ісуса Христа, Сина Бога Отця, пресвітерів же – як збори Божі, як сонм апостолів. Без них немає Церкви» (Послання до Траллійців).
39-те Апостольське правило вимагає від пресвітерів і дияконів нічого не звершувати без волі свого єпископа. Візантійський канонист Іоанн Зонара (XII століття) у тлумаченні на це правило пише: «Пресвітерам і дияконам, які перебувають під владою місцевого єпископа, не дозволено робити що-небудь самим по собі».
Подібних канонічних правил і висловлювань святих отців досить багато. Вони знову і знову повторюють, що єпископ – наступник апостолів, видимий центр єдності місцевої Церкви, який уповноважений Церквою звершувати Таїнства та поєднувати людей з Богом. А священника на звершення Таїнств уповноважує єпископ. Священник діє не самостійно, а за дорученням єпископа і лише в спілкуванні з ним звершує своє служіння.
Звісно, така схема зовсім не означає визнання єпископа непогрішним, а всіх його рішень – єдино правильними. Священник, безумовно, може оскаржити розпорядження, які вважає несправедливими. Для цього існують канонічні процедури апеляції. Але ось так, до рішення церковного суду, одноосібно оголошувати їх нікчемними він не може.
Проте у випадку Матвєйцова ми саме це й бачимо. Для нього єпископська влада, схоже, існує рівно до того моменту, доки дії єпископа його влаштовують.
Коли храм стає приватним володінням
Історія Матвєйцова далеко не єдина. Більше того, подібний конфлікт уже відбувався в тій самій Кам'янець-Подільській єпархії.
У лютому 2024 року Германа Семанчука призначили главою нової єпархії ПЦУ, але благочинний «протоієрей» Олександр Цисар не пустив його до Петропавлівського храму Кам'янця-Подільського, де «архієрей» мав знайомитися з духовенством. У результаті церемонію довелося проводити в сільському храмі.
Картина виходить цікава. «Єпископ» приїжджає у власну єпархію, а місцевий «священник» не хоче пускати його до храму. Тобто православна еклезіологія перевертається з ніг на голову. Не священник діє з дозволу єпископа, а єпископ може служити в храмі лише з дозволу настоятеля.
Ще кілька прикладів.
У квітні 2020 року Ужгородський «єпископ» Варсонофій Рудник заборонив у служінні свого клірика Анатолія Натолочного за непослух і невиконання указів. При цьому згадувалося, що клірик, який наважиться служити попри заборону, має бути «зовсім відсічений від Церкви». Проте невдовзі Натолочний з'явився вже в іншого «єпископа» ПЦУ – Віктора Бедя, і навіть почав отримувати там нагороди.
У жовтні 2025 року клірик ПЦУ Ярослав Ясенець оголосив про вихід із підпорядкування Епіфанію Думенку. Причиною він назвав незгоду з його курсом і методами управління. При цьому наперед попередив: «Будь-які подальші заборони, санкції та рішення стосовно себе не вважаю дійсними».
У квітні 2026 року з подібною заявою виступив клірик ПЦУ Олександр Галась. Він також оголосив про вихід зі структури та повідомив, що не визнає можливі заборони та санкції з боку її керівництва.
Справедливості ради, слід сказати, що Ясенець і Галась заявили про вихід із ПЦУ, тоді як Матвєйцов і далі вважає себе її кліриком. Але скрізь простежується однакове ставлення до церковної влади: власна думка ставиться вище за рішення «священноначалля».
Чому клірики ПЦУ із завидною постійністю демонструють таке ставлення? Можливо, відповідь слід шукати в історії створення цієї релігійної організації.
ПЦУ була створена у 2018 році шляхом об'єднання двох релігійних утворень, ієрархія яких не перебувала в канонічному спілкуванні з повнотою Православної Церкви. Філарета Денисенка взагалі було особисто анафематствовано, що визнавалося всіма без винятку Помісними Церквами, починаючи з Константинопольської. Саме в цьому стані анафеми Філарет і звершив «хіротонії» значної частини «єпископів» і «священників», які нині служать у ПЦУ. Іншими словами, ці люди з самого початку звикли нехтувати канонічними правилами та думкою повноти Церкви.
І ось Константинопольський Патріархат своїм адміністративним рішенням заснував ПЦУ, дав їй Томос, визнав «ієрархію» і так далі. Але чи можна таким рішенням змінити релігійну свідомість людей? Чи можна сформувати в них розуміння Церкви як Боголюдського організму, в якому послух архієрею випливає із самої природи церковної єдності?
Від «святителя» до старого з віковими змінами
Втім, ставлення до церковного авторитету в ПЦУ можна простежити не лише на рівні рядового духовенства. Не менш показова поведінка її керівників.
Згадаймо Філарета Денисенка. До створення ПЦУ він користувався в Київському патріархаті практично непохитним авторитетом. Євстратій Зоря, один із найближчих помічників Філарета, публічно називав його «нашим Учителем», «нашим Старцем», «нашим Патріархом».
Але щойно Філарет у 2019 році заявив про розрив із ПЦУ, як Зоря заговорив про нього як про старого, що вижив із розуму: «Від багатьох фахівців довелося почути, що <…> те, що відбувається, значною мірою пов'язане з віковими змінами, які характерні для похилого віку…».
Пізніше Зоря публічно міркував і про вплив лікарських препаратів на стан Філарета. Справа дійшла до того, що в серпні 2019 року Філарет подав на колишнього соратника позов про захист честі та гідності.
Ще виразніше зворотне «перетворення» образу Олександрійського Патріарха Феодора. У 2015 році, коли він виступав на підтримку канонічної УПЦ і закликав українців зберігати вірність Митрополиту Онуфрію, той самий Зоря назвав цю підтримку «олександрійською джинсою», а думку Патріарха – купленою.
Але щойно Олександрійський Патріархат у 2019 році визнав ПЦУ, ставлення до Феодора різко змінилося. У лютому 2021 року Зоря вже з теплотою відгукувався про нього: «Ще не так давно Олександрійського патріарха Феодора вважали "головним союзником Москви"», а тепер «ми всі радіємо підтримці Олександрійської, Кіпрської та Грецької Церков».
Іншими словами, правильним і «канонічним» для членів ПЦУ є лише те, що відповідає їхнім інтересам у конкретний момент.
І якщо провідні спікери ПЦУ просто на власний розсуд змінюють оцінку відомих церковних діячів, то чи варто дивуватися, що рядові «священники» роблять те саме?
А якщо Собор вирішить інакше?
А тепер уявімо, що для вирішення українського церковного питання збирається Всеправославний Собор. Таку ідею підтримували Албанська, Польська, Румунська та Єрусалимська Церкви. Патріарх Феофіл III ще у 2020 році навіть зібрав в Аммані зустріч предстоятелів, щоб обговорити цю проблему.
Припустимо, Собор вирішить, що для відновлення єдності «духовенство» ПЦУ має отримати канонічні хіротонії. Це цілком імовірний сценарій, адже саме цю ваду багато Помісних Церков називають одною із головних перешкод для визнання ПЦУ.
Як відреагує керівництво ПЦУ на таке соборне рішення? Прийме його чи оголосить «канонічно недійсним»?
Відповідь далеко не очевидна. Показово, що в жовтні 2026 року Епіфаній Думенко порівняв вимоги УПЦ щодо канонічного статусу ПЦУ з умовами капітуляції. Говорячи про вимогу визнати проблеми з ієрархічною гідністю, він заявив: «Але ми цього ніколи не приймемо, тому що ми боролися і будемо боротися до кінця».
Звісно, зараз Епіфаній сперечається з УПЦ, а не зі Всеправославним Собором. Але якщо одного дня загальноцерковне рішення виявиться для ПЦУ так само незручним, чи не оголосять і його черговою спробою примусити до «капітуляції»? І чи не почує тоді православний світ те саме, що сьогодні почув від Матвєйцова Герман Семанчук: не визнаємо, вважаємо недійсним, продовжуємо служити як раніше?
Церква чи громадська організація?
Критики ПЦУ вважають, що цю релігійну організацію не можна вважати Церквою: до неї без покаяння прийняли відлучених розкольників, а її «ієрархія» не має канонічних хіротоній. Прихильники ПЦУ з цим не погоджуються. Проте, окрім формальних аргументів, є й інші ознаки. Насильницькі захоплення храмів, залякування духовенства та віруючих УПЦ, брехливі звинувачення прямо суперечать моральному вченню Церкви. Не менш промовистою є й канонічна свідомість ПЦУ, про яку йшлося вище.
Церква – це Тіло Христове. Її єдність ґрунтується на спільній вірі, Євхаристії, апостольському спадкоємстві. Єпископ – це не керівник структурного підрозділу, а образ Христа, пастир, без якого немає Церкви. Саме про таке високе становище єпископа говорять святі отці.
Але в ПЦУ ми бачимо надто багато прикладів зовсім іншого ставлення до «єпископів»: їхній авторитет визнається лише доти, доки вони діють в інтересах тих, хто має їм підкорятися. Варто ж «архієрею» ухвалити неугодне рішення – і його влада перестає бути священною, а сам він перетворюється на звичайного адміністратора, розпорядження якого можна просто ігнорувати.
І тоді виникає питання: чим така структура по суті відрізняється від звичайної громадської організації, в якій можна оскаржувати рішення керівництва, створювати нові об'єднання та виходити зі старих? Адже своїми діями Матвєйцов та інші показують, що для них єпископ – не поставлений Богом архіпастир, а адміністратор, чия влада закінчується там, де починається їхня власна незгода з його рішеннями.
А якщо так, то чи можна говорити про ПЦУ як про Церкву?
