Подвиг Бориса і Гліба проти культу війни
Пам'ять перших руських святих оголює страшну підміну смислів. Їхня відмова від братовбивства руйнує сучасну пропаганду насильства під церковними зводами.
15 травня – перенесення мощей Бориса і Гліба. Борис і Гліб – перші святі, канонізовані на Русі. Важливо розуміти, за що: не за мучеництво за віру від рук язичників, а за неспротив братові. Вони відмовилися підняти руку на Святополка, навіть знаючи, що він іде їх убивати. Суть їхнього подвигу в тому, що вони воліли померти самі, ніж пролити кров брата в боротьбі за владу. В контексті нинішньої війни цей приклад перевертає все з ніг на голову. Якщо Борис і Гліб – ідеал святості, то ідеологія, що виправдовує вбивство «єдинокровних і єдиновірних» заради державних інтересів або «історичної справедливості», є прямою протилежністю цьому ідеалу.
Підміна Євангелія імперською ідеологією
Трагедія в тому, що релігія часто стає заручницею етнофілетизму – гріха, коли національні або державні інтереси ставляться вище єдності в Христі. Як і коли це сталося? Трансформація частини духовенства РПЦ з пастирів у «політпрацівників» відбулася не за один день: цьому передували десятиліття злиття Церкви з державою. Крок за кроком Церква стала обслуговувати інтереси політиків, йдучи на компроміс з євангельськими цінностями. Підсумком такого злиття стало те, що замість закликів до миру, які природні для Церкви, зазвучали проповіді про «змивання гріхів» через участь у бойових діях. Це пряма калька з радикальних форм інших релігій, що не має нічого спільного з православним канонічним правом.
Вікове прагнення Церкви бути «в зв'язці» з владою призвело до втрати пророчого голосу.
Коли кесар велить убивати, Церква, що забула про Бориса і Гліба, починає шукати виправдання для кесаря замість того, щоб нагадати заповідь «Не убий». Ідеологія «Русского мира» підмінила собою універсальне Євангеліє. Христос прийшов до всіх, «немає ні елліна, ні юдея». Ідеологія ж поділила світ на «наших» (носіїв особливої духовності) і «чужих» (ворогів, що підлягають знищенню або «виправленню» силою).
Святі Борис і Гліб стоять сьогодні між двома арміями як німий докір. Їхня святість доводить: християнство – це не про перемогу будь-якою ціною, а про вірність Христу навіть ціною власного життя. «Се брат мій, і якщо вб'є мене – буду мучеником Господу моєму», – так, згідно з літописом, говорив Борис.
Коли ієрархи благословляють зброю, спрямовану проти братів по вірі, вони здійснюють «богословське самогубство». Церква, яка виправдовує агресію, втрачає право називатися Матір'ю і стає частиною державного апарату примусу. Це криза, з якої православ'ю доведеться виходити десятиліттями, заново вчачись відрізняти кесареве від Божого.
Єресь виправдання братовбивчої війни
Термін «Священна війна» в устах нинішнього керівництва РПЦ – це оксюморон. У християнстві війна може бути в кращому випадку «трагічною необхідністю», але ніколи – «шляхом у рай». Заява про те, що смерть на війні «змиває всі гріхи», – це пряма єресь, що підміняє Таїнство Покаяння і Жертву Христа механічним убивством і смертю на полі бою. Коли ієрархи освячують ракети іменами святих, вони перетворюють релігію на культ Марса, де Христос – лише зручна етикетка.
Церковна верхівка РПЦ сьогодні виступає не як «совість нації», а як великий підрядник. Вона виконує замовлення на ідеологію.
Еліті потрібне було виправдання для загарбницької війни, яке звучало б вище, ніж «нам потрібні активи і території». РПЦ надала бренд «боротьби з антихристом». Поки народ «утилізується», бюджети на оборону і «відновлення» освоюються тими самими групами інтересів, які цю війну і ініціювали.
Вирок сучасному церковному мілітаризму
Святі князі Борис і Гліб відмовилися брати участь у «розбірках еліт» того часу. Святополк Окаянний хотів «розчистити» простір для своєї одноосібної влади, використовуючи право сили. Їхня відмова – це вирок мілітаризму. Вони показали, що краще стати жертвою, ніж інструментом або ідеологом насильства. Їхнє мовчання – це крик проти духовенства, яке сьогодні виправдовує братовбивство. Якби Борис і Гліб слухали нинішніх проповідників РПЦ, вони повинні були б зібрати дружини і йти «денацифіковувати» Київ або захищати свої «геополітичні інтереси». Але вони обрали Євангеліє. Ми бачимо страшну підміну. Замість «Церкви – Тіла Христового» ми бачимо «Церкву – міністерство ідеологічного супроводу».
Це не війна за Христа. Це війна проти Христа, що здійснюється Його ж ім'ям.
Христос приніс у жертву Себе заради спасіння людей. Дух мілітаризму, який сьогодні проповідується, закликає приносити в жертву інших заради інтересів держави або «ідеї». Це фундаментальний розворот: замість «поклади душу свою за друзів своїх» (добровільне самопожертвування заради любові) пропонується «убий іншого заради геополітики». Це і є сатанинська інверсія смислів.
Шлях Святополка замість Євангелія
Християнство – це релігія життя і воскресіння. Мілітаризована ж ідеологія РПЦ сьогодні створює культ смерті. Коли смерть на війні оголошується «найвищим благом» і «найкоротшим шляхом у рай», це позбавляє цінності земне життя – дар Божий. Сатана в християнській традиції – «людиновбивця від початку». Якщо релігійна структура починає оспівувати убивство і виправдовувати його «священними цілями», вона неминуче починає служити тому, хто жадає крові, а не тому, хто приніс мир.
Заповіді блаженства («Блаженні миротворці», «Блаженні милостиві», «Любіть ворогів ваших») – це конституція християнства. Той, хто закликає до агресії, автоматично викреслює себе з числа послідовників Христа.
Не можна одночасно славити Христа і закликати до «стирання з лиця землі» цілих міст. Це зречення за формою життя: людина може носити хрест і рясу, але якщо її слова сіють ненависть і смерть, її «духовний геном» стає протилежним Христовому.
Духовенство тут грає роль Юди, але в масштабах цілого народу. Вони «продають» Христа за «тридцять срібняків» (державні субсидії, статус і близькість до влади). Підтримка «розчищення населення» під виглядом «захисту святинь» – це найвища форма цинізму. Це перетворення Церкви на машину з виробництва «гарматного м'яса».
Борис і Гліб були оголошені святими саме тому, що вони розірвали коло насильства. Той, хто сьогодні називає їх святими, але при цьому благословляє танки, – брехун. По суті, сучасна ідеологія РПЦ – це ідеологія Святополка Окаянного. Це і є та сама «духовна прелесть» і «мерзота запустіння на святому місці», про яку попереджало Писання. Це усвідомлений вибір на користь темряви під виглядом «світла», де ім'я Бога використовується як прикриття для реалізації найжорстокіших інтересів еліт.
