По краєчку, по самому по краю
Різдвяна розповідь.
Вже другий рік Віктор Іванович приходив до Микільського храму, біля якого він жив з дитинства і бував хіба що на Пасху та на Водохреща за святою водою. Приходив і стояв біля ікони мученика Воніфатія, поряд з якою на стіні була ікона Божої Матері «Невпиваєма Чаша».
Було 31 грудня, і хор раз у раз повторював тропар святому мученику напередодні дня його пам'яті 1 січня. І особливо душу хвилювали слова: «Мученик Твій, Господи, Воніфатій, у стражданні своєму вінець прийняв нетлінний від Тебе Бога нашого, маючи бо міцність Твою, мучителів скинув…». А в нього мучителем багато років була горілка, то він сам повторював про себе.
Як це було тоді, 2 роки тому? «Соточка» – 100 грамів, друга, третя, потім запій на три-чотири дні, витрата грошей, іноді й усієї зарплати, а потім лікарняний лист, який брав по блату у сімейного лікаря, і виходив на роботу через тиждень із діагнозом ГРЗ, і віддавав виправдувальний документ шефу, і той співчутливо посміхався, відводячи очі, клав лікарняний на стіл зі словами: «Йди, Вікторе, працюй…». На той час він з головного інженера, автолюбителя дорогої машини та власника невеликої успішної фірми перетворився на рядового електрика. Дружина пішла до мами, діти жили окремо, і він самотньо просиджував у порожній квартирі з котом Ваською, щоразу виносячи на смітник порожні пляшки.
Коли ж почалася ця біда, цей діагноз, поставлений йому в наркологічному відділенні психлікарні, куди потрапляв вже не один раз раніше за умовляння коханої дружини Люби – «хронічний алкоголізм»?
Пам'ять відкидала далеко в минуле, в дитинство, коли вперше з двоюрідним братом Серьогою випили дві пляшки портвейну на горищі будинку і валялися п'яними, обливаючись блювотою, поки батько не знайшов їх там і не відшмагав ременем зі словами: «Будеш знати, як пити, негідник!». І не те, щоб він захоплювався вином, але саме вино постійно з'являлося у дворі їхньої старовинної вулиці в центрі Києва. Була гітара, було вино, були дівчата і було весело.
Та й у школі, у старших класах, без вина не обходилася жодна екскурсія з класним керівником Оленою Демидівною, яка гадки не мала, звідки у хлопців бралося вино, і як вони примудрялися пронести його на катер, катаючись Дніпром, або в поїздці до Канева на могилу Тараса Шевченка. Власне, пили не всі хлопці, а людей 5-6 їхньої компанії не дуже успішних учнів.
Потім, дякувати Богу, була армія, ракетні війська, де служив Вітя, спиртне взяти було ніде, їхня частина стояла в сибірському лісі, а він був радистом і більшість часу своєї служби проводив у бетонному бункері, несучи чергування. А коли повернувся додому, радіючи, що готовий вступати до Київського політехнічного інституту, «КПІ», як його скорочено іменували тоді, зустрів однокашника Діму, який на пропозицію сходити в кіно, відповів: «Найкраще кіно – це вино». І вони сиділи до вечора в забігайлівці на Прорізній з романтичною назвою «Троянда», пили пиво з горілкою та їли пельмені. Так було.
Так спиртне міцно увійшло до його життя. І не те, щоб він став пияком, просто в той брежнєвський час так було модно, чи краще сказати – було прийнято. Алкоголь був повсюдним атрибутом на всіх соціальних рівнях буття. Пили всі й по-різному. Пили багато і часто. А хтось спивався та вмирав. Так було. Із друзів, уже після інституту, першим пішов Ігор Тригубов, друг, молодий офіцер МВС, який помер від панкреатиту, на який хворів через регулярних п'янок. Віктор тоді вже працював на київській ТЕЦ інженером, ще неодруженим, і вечорами з друзями «писали кулю» – грали у преферанс, і, звичайно ж, зі спиртним. Щоправда, Віктор намагався вживати небагато, оскільки взявся за розум і захоплювався спортом. Це його рятувало. Ранкові пробіжки, лижі, у неділю футбол. Після футболу лазня, і знову пиво з горілкою.
Але коли він перейшов межу, як це сталося? Коли одружився з Любою, і народилася дитина, і він вже був провідним інженером, і доводилося раз у раз «виставлятися» на роботі з будь-якого приводу – чи премія, зарплата, підвищення, вдалий ремонт обладнання на ТЕЦ, та й просто так, вже за звичкою. Та й не хотілося одразу йти додому після роботи, краще з друзями закотитися в якусь кафешку, посидіти, поговорити про життя, про політику, а іноді й про кіно, літературу, яку любив, про поезію. Люба ображалася трохи за ці затримки, але гроші приносив справно, і додому йшов, хоч і напідпитку, але з квітами, тортиком і паличкою сирокопченої ковбаси, сиром, і іграшкою для малюка Теми. Загалом ще контролював себе, хоча й здогадувався, що спиртне підсаджує його на гачок.
Минали роки. В один прекрасний день Люба сказала, що спиртного більше не буде в будинку, і в гостях він питиме газировку, а «не сьорбати як свиня» і нести дорогою додому всяку нісенітницю, а вранці клятися і божитися, що, мовляв, останній раз. Люба відповідала, що «останній раз» триває вже 20 років, і що справа дійде до розлучення. «Хочеш, співайся, пропадай, як твої дружки-алкоголіки. Іди, лікуйся, підшивайся, кодуйся, що хочеш роби, але жити з алкоголіком я більше не можу…». І вона плакала, зачинившись у кімнаті. І він справді припиняв пити взагалі, навіть пиво. На роботі скаржився на хворе серце, а близьким друзям відкрито заявляв: «Все, зав'язав я з бухлом, так що, другани, не смикайте мене і не дзвоніть. Хіба що у справі та без алкоголю. Слово дав дружині, і я стримаю його». І справді стримав, майже на два роки…
А потім, якось після роботи, вирішив випити пляшечку пива. Ну, що такого? Пройшло без наслідків. Пиво вибирав дороге, німецьке чи чеське, і не більше за пляшку. Незабаром стояв уже у пивному з кухлем, з друзями. А там і 100 грамів... Запій почався моторошний. Вдома скандалив і, як співав Висоцький, «як поранений звір наостанок дивував…». І Люба пішла.
І він запив конкретно. Друзі-супутники вже збиралися в нього вдома, і він, п'яний, скаржився на дружину, яка пішла, і тепер він п'є. І витягав з Інтернету пісню Висоцького «Коні», де слова «По краєчку, по самому краю…» видавлювали сльозу. І він підспівував: «І я коней напою, і я куплет допою, і трохи ще постою на краю…» І плакав.
На роботу не ходив, і лікарняний уже не брав, а просто зателефонував до шефа зі словами: «Я в запої. Хочеш – звільняй». Але шеф, 60-річний Олександр Іванович, заслужений енергетик України, «мудрий дід», як його між собою називали співробітники, його не звільнив, а приїхав до нього автомобілем і відвіз до приватної наркологічної клініки. Де він і зустрів цього самого попа Федора. У попа цього у цій клініці лежало якесь «чадо», як він сам висловився. «Чадо» важив кілограмів під 150, працював у якомусь серйозному бізнесі та до того ж був помічником якогось крутого політика. Загалом, «шишка», неприязно думав про нього Віктор. Але до батюшки Федора все ж таки підійшов і запитав:
– А ви впевнені, що лікування йому допоможе?
– А тобі, дитино, як ти думаєш?
– Думаю, навряд чи. Адже я вже лікувався кілька разів. Не допомогло…
– Ось, любий… А знаєш, чому?.. – дивився цей батюшка-піп на нього ласкаво. – Тому що ви перейшли межу самоврядності, і свідомість ваша буде брехати, що ви подолали цю хворобу. А це хвороба, така сама, як рак, або цукровий діабет, і вона не лікується, а лише заліковується. І то на якийсь час.
– То що – все вже? Плести лапті? – іронічно запитав Віктор.
– Ви хрещені? – Запитав о. Федір.
– Так, у дитинстві бабуся хрестила, вона була віруючою, – відповів Віктор.
– Але людина ви нецерковна, Бог у вас у душі, як кажуть усі невіруючі, які називають себе віруючими. У храмі буваєте кілька разів на рік у великі свята…
– Типу того... Але Церкву поважаю, і віруючих теж, і навіть жертвую час від часу в церковну карнавку. Бабуся моя Клавдія була дочкою священника, а брат її, Антоній, був ченцем Києво-Печерської лаври до закриття в 1961 році. А потім кудись до Одеси поїхав до монастиря. Там і спочив. Це бабуся моя мені таємно розповідала, бо мій батько був військовим комуністом, і лютим атеїстом... Не любив він бабусю.
– Ось, бачиш, дитинко, – відповів о. Федір, хоч за віком вони, схоже, були ровесниками. – Які в тебе і за тебе молитовники на небі, у Царстві Небесному? Ти, ось що, після лікування – одразу до храму. І ходи регулярно. Насамперед на сповідь, а потім на причастя. Молися мученику Вонифатію та Марії Єгипетській. Прочитай їхнє житіє, потоваришуй з ними. Вони допоможуть. Життям перевірено. А потім паломничай по святих місцях, і чим більше – тим краще. Попрацюй у монастирі десь із місяць-другий, коли добре як слід воцерковишся.
Слова священника ніби вплинули на нього, якась неземна радість влилася в серце. Надія! І добре обличчя бабусі ніби постало перед ним, ніби він повернувся в дитинство, коли на душі світло і чисто, і радісно… «Боже, як просто! Не може бути!..»
Але так і сталося. Він послухався поради священника. Причому робив це так, ніби не він сам робив, а хтось йому дуже допомагав.
Минуло ще два роки. Два роки підйомів і падінь. Він став, як то кажуть, православним вірянином. Той, хто знає церковний статут, порядок богослужінь, церковне життя Києва. На той час у місті налічувалося понад сто приходів, нових церков, монастирів, що відкрилися. Але він вважав за краще Лавру і старовинний Покровський жіночий монастир, де служив його духівник, отець Федір, який зустрівся на важкому життєвому шляху.
Хвороба час від часу давалася взнаки. Але він визнав, що він невиліковно хворий, що тільки Господь може допомогти, якщо він з усіх сил намагатиметься виконувати Його заповіді, і, як прокажений з Євангелія, чутиме слова Христа: «Іди і більше не гріши». Він зривався, але буквально на день-два, і відразу поспішав на сповідь. На роботі його підвищили, точніше, повернули інженерну посаду. Стаж і досвід, професіоналізм на такому виробництві, як теплова електростанція, у дефіциті. Тим паче, що молодь не надто поспішала на технічні виробництва. У пошані були юристи, менеджери, айтішники – слуги комп'ютерних технологій.
Віктор придбав автомобіль, щоправда, не новий, і недорогий, але цілком пристойний, який подобався його Любаші, що повернулася додому. Він заїжджав за нею наприкінці робочого дня до редакції журналу, де вона працювала журналісткою. І вони пили каву з тістечками у старому кафе на Хрещатику, де любили проводити час у далекій уже молодості.
* * *
Отож він і стояв перед іконою мученика Воніфатія, і чекав на сповідь. На душі було спокійно та мирно. Завтра Новий Рік, улюблене з дитинства свято. Це новий рік його нового життя. Він розумів, що невиліковно хворий, що хвороба нікуди не поділася. Але лише благодать Божа підтримує його, і Господь дає нові сили боротися з тяжкою хворобою.
У паспорті лежав квиток до Єрусалиму на Різдво. А вдома чекала Люба.
