Заборона священників в УПЦ – «репресії», а в УГКЦ – канонічна дисципліна?
Священника УГКЦ позбавили сану за перехід до ПЦУ. Уніати подають це як норму. Коли так само чинить УПЦ, на неї навалюється шквал критики. Чому так?
Незадовго до Великодня релігійні ЗМІ опублікували новину про позбавлення греко-католиками свого клірика Богдана Мурованого сану за відступ у розкол, точніше – перехід до ПЦУ.
Здавалося б, це внутрішня справа УГКЦ. Але це не зовсім так. У сучасній Україні однакові церковні дії дедалі частіше оцінюються по-різному – залежно не від суті цих дій, а від того, в якій саме конфесії чи юрисдикції це відбувається. Коли УПЦ забороняє служіння клірика, який перейшов до ПЦУ, це нерідко подають як скандал, «репресію» і ще один доказ її «несвободи».
Але коли за перехід до ПЦУ знімає зі своїх кліриків сан УГКЦ, це не викликає якогось помітного обурення. І тут виникає ще одне питання: чому на тлі спільних богослужінь папи Лева XIV, а раніше Франциска з Патріархом Варфоломієм, католицька УГКЦ застосовує настільки суворі заходи? Недавнє позбавлення сану колишнього священника УГКЦ Богдана Мурованого особливо показове саме тому, що воно висвітлило обидва ці виміри одразу: і суспільно-політичний, і еклезіологічний.
Реакція на заборону кліриків в УПЦ
Так, УПЦ забороняє служіння своїх кліриків за перехід до ПЦУ. Наприклад, після так званого «об’єднавчого собору» 15 грудня 2018 р. Синод УПЦ офіційно назвав участь у цьому заході митрополитів Симеона (Шостацького) та Олександра (Драбинка) «відхиленням у розкол» і заборонив їх у священнослужінні. Аналогічні заходи були вжиті щодо кількох десятків священнослужителів УПЦ, які приєдналися до ПЦУ в наступні роки. І це викликало шквал критики.
Наприклад, коли у 2023 р. до ПЦУ перейшов архімандрит Києво-Печерської лаври Авраамій (Лотиш) і був за це позбавлений права священнослужіння, видання ТСН опублікувало матеріал під заголовком: «Не пробачили "зраду": УПЦ МП вирішила покарати архімандрита Лаври, який першим перейшов до ПЦУ». У цьому матеріалі ТСН подає церковне рішення не як канонічний акт, а як емоційну помсту за зраду: «Митрополит Онуфрій вирішив покарати архімандрита Авраамія».
Ті самі наративи звучать і в більш загальних коментарях. Наприклад, в одному з інтерв’ю колишній клірик УПЦ Олександр Колб закликав «побороти страх перед Москвою і не боятися нікчемних заборон у служінні». А вірність своїй Церкві він назвав «зомбованістю», яку в когось «можна вилікувати, а в когось ні» . Іншими словами, прихильники ПЦУ намагаються представити заборону на священнослужіння з боку УПЦ не як внутрішньоцерковний канонічний акт, а як «розправу» над «українськими патріотами».
Але зовсім іншу реакцію ми бачимо щодо українських католиків візантійського обряду (УГКЦ).
Реакція на заборони в УГКЦ
У 2021 р. за перехід до ПЦУ клірик УГКЦ Іван Гарат був відлучений від Католицької церкви, а його вчинок кваліфіковано як схизму та злочин проти віри. У 2024 р. покарання дещо пом’якшили і визнали за І. Гаратом статус мирянина, але це нічого не змінює. Перехід до ПЦУ розглядається як тяжкий злочин, а накладення канонічних покарань – як захід внутрішньоцерковної дисципліни, цілком обґрунтований устроєм Католицької церкви. Це не викликало жодного обурення громадськості.
Ще раніше, у 2018 році, в УГКЦ заборонили в служінні свого клірика в Краківці Львівської області Івана Кащука, який перейшов до УАПЦ, а згодом – і до ПЦУ. Спочатку ця заборона була тимчасовою, згодом – постійною. Підстава та сама – «свідоме нехтування законами Церкви, перебування у схизмі та небажання повернутися до євхаристійної єдності з Католицькою церквою».
Випадок зі зняттям із сану Богдана Мурованого дещо складніший. 2 квітня 2026 р. Сокальсько-Жовківська єпархія УГКЦ повідомила про те, що «колишній священник УГКЦ Богдан Мурований позбавлений духовного сану». Це покарання накладено саме за те, що Б. Мурований перейшов до ПЦУ. Але ЗМІ постаралися представити справу так, ніби його покарали не за перехід, а за аморальну поведінку. Ось, наприклад, що з цього приводу написало видання ZAXID.NET: «Він був у шлюбі з однією жінкою, потім взяв собі іншу, мав з нею двох дітей. У нас має бути моральність».
Аналогічно подають цю новину й інші видання.
Але в повідомленні Сокальсько-Жовківської єпархії вказано зовсім іншу причину: «Повідомляємо, що відповідно до Декрету Дикастерії віровчення у справі про тяжкий гріховний вчинок, що має ознаки злочину схизматичного характеру (вих. № 61/2024), колишній священник УГКЦ Богдан Мурований позбавлений клірицького (духовного) сану на підставі статті 2 у справах віровчення від 03.11.2025 року».
Тобто Дикастерія віри Ватикану позбавила його сану не за аморальну поведінку, а за перехід до ПЦУ (схизму). Але українські ЗМІ постаралися цю тему затуманити.
Суспільно-політичний вимір
Як бачимо, однотипні за суттю канонічні дії викликають абсолютно різну суспільну реакцію. Коли УПЦ забороняє священників за перехід до ПЦУ, це сприймається як «репресії» і викликає бурю обурення. ЗМІ намагаються представити це як доказ політичної ненадійності УПЦ. Але коли те саме робить УГКЦ, це не тільки подають як законне право діяти відповідно до своїх внутрішніх правил, але ще й намагаються відсунути головну причину на задній план. Така картина – класичний приклад подвійних стандартів.
Еклезіологічний вимір
Ми бачимо, як римські понтифіки та константинопольські патріархи здійснюють спільні богослужбові дії. Як багато католицьких і небагато православних діячів закликають до об’єднання конфесій. Як глава УГКЦ Святослав Шевчук і глава ПЦУ Епифаній (Думенко) говорять про «дорожню карту» для зближення своїх церковних структур. Зокрема, в останній великодній проповіді Шевчук заявив, що «ми хочемо бути єдині в нашій вірі, в нашому спілкуванні, в радості Христа, єдині в таїнствах Христової Церкви». Тобто
мова йде про єдність у Таїнствах уніатів і православних, але водночас перехід священника з УГКЦ до ПЦУ називається тяжким гріхом. Таких позбавляють сану і називають схизматиками.
Але якщо ПЦУ – це схизматики, як можна говорити про майбутнє об’єднання? Як можна бути з ними «єдиними в таїнствах Христової Церкви»? Чому УГКЦ при всій своїй екуменічній риториці так жорстко реагує на перехід свого клірика до структури Думенка? Відповідь потрібно шукати в тому, як Католицька церква розуміє екуменізм і християнську єдність. А вона розуміє це як повернення «схизматиків» (православних та інших) у лоно католицтва.
Вже сам основоположний документ Ватикану про екуменізм називається «Unitatis redintegratio», що в буквальному перекладі означає «реінтеграцію в єдність з католицизмом». Ось цитата з цього документа: «Наші брати, що відокремилися, розглядані як окремі особи або як громади та церкви, не благословенні тією єдністю, яку Ісус Христос бажав дарувати всім тим, хто через Нього народився заново в одне тіло і з Ним ожив до нового життя – тією єдністю, яку проголошують Святе Письмо та давня традиція Церкви. Бо тільки через Католицьку Церкву Христову, яка є "всеосяжним засобом спасіння", вони можуть повною мірою скористатися цим засобом спасіння».
Тобто католицьке розуміння екуменізму та єдності спочатку асиметричне. Перехід з будь-якої іншої християнської конфесії до католицтва – це «відновлення єдності».
У зворотному напрямку – тяжкий злочин проти віри.
***
Історія з Богданом Мурованим та інші подібні випадки руйнують одразу два зручні міфи. Перший – ніби покарання за перехід до іншої юрисдикції властиві лише УПЦ і є ознакою її особливої «жорстокості». Другий – ніби сучасний католицький екуменізм означає єдність християн на основі рівноправності. Ні, не треба обманювати себе: об’єднання всіх конфесій «Володимирового хрещення» розуміється католиками як «реінтеграція» в католицтво відпалих схизматиків і ніяк інакше.
